пʼятниця, 29 квітня 2022 р.

Україна та Конвенція ООН про права дитини

Конвенція ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 та набула чинності для України 27 вересня 1991. В 1993 в Києві створено Всеукраїнській комітет захисту дітей. Згідно з Конвенцією в квітні 2001 прийнято Закон про охорону дитинства.

У 2003 та 2005 роках відповідно український Парламент ратифікував два факультативних протоколи до Конвенції:

  • про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії
  • щодо участі у збройних конфліктах,.

Перша частина

Статті 1-4 визначають поняття «дитина», стверджують пріоритетність інтересів дітей та зобов’язання держав-учасниць вживати заходи для вільного від дискримінації здійснення прав, закріплених у Конвенції. Статті 5-11 визначають перелік прав на життя, ім’я, громадянство, право знати своїх батьків, право на піклування батьків, права та обов’язки батьків по відношенню до дітей. Статті 12-17 містять права дітей на вираження своїх поглядів, право на існування власного майна, на свободу думки, совісті і релігії, асоціацій і мирних зборів, доступ дитини до поширення інформації. Статті 18-27 визначають обов’язки держави щодо допомоги батькам і законним опікунам, а також захисту дітей від жорстокого поводження з боку осіб, що піклуються про них, права дітей, позбавлених сімейного оточення або усиновлюваних, неповноцінних в розумовому або фізичному відношенні, біженців, права дітей на охорону здоров’я, соціальне забезпечення і рівень життя, необхідний для їх розвитку. Статті 28-31 закріплюють права дітей на освіту, користування рідною мовою і культурою, сповідування своєї релігії, відпочинок і дозвілля. Статті 32-36 встановлюють відповідальність держави у захисті прав дітей від експлуатації, незаконного вживання наркотиків, спокушання, викрадення і торгівлі дітьми. Статті 37-41 забороняють застосовувати смертну кару і довічне тюремне ув’язнення без можливості звільнення за злочини, що були вчинені до 18 років, забороняють тортури і принизливі покарання для дітей, визначають права дитини при її звинуваченні в злочинних діяннях або позбавлення волі, а також права дітей на захист під час збройних конфліктів і війн. Держави зобов’язані вживати заходи щодо реабілітації та соціальної реінтеграції дітей-жертв, яких зневажали, експлуатували чи зловживали, і зберігають за собою право захисту прав дитини на більш високому рівні, ніж передбачено Конвенцією.

Друга частина

Статті 42-45 розповідають про Комітет з прав дитини, про його структуру, функції, права та обов’язки, а також зобов’язують держави інформувати дітей та дорослих про принципи і положення Конвенції.

Третя частина

Статті 46-54 вказують вирішення процедурно-правових проблем дотримання державами положень Конвенції. На відміну від багатьох конвенцій ООН, Конвенція з прав дитини доступна для підписання всіма державами, тому її учасником може стати той, хто не є членом ООН Святого Престолу.

Новаторство Конвенції полягає насамперед у тому обсязі прав, визначених для дитини. Деякі з прав вперше були зафіксовані саме в Конвенції.

Про право на освіту

Конвенція в ст. 28 гарантує дітям безкоштовну і обов’язкову початкову освіту і вимагає від держав-членів ООН заохочення розвитку різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечення його доступності для всіх дітей та вжиття необхідних заходів, таких як введення безоплатної освіти.

Про виховання дітей

Невід’ємну частину освіти становить виховання. Серед завдань сімейного виховання Конвенція (ст.18) вимагає, щоб “докладалися всі можливі зусилля до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки, або у відповідних випадках законні опікуни, несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування “.

Ст.20 визначає завдання суспільного виховання дітей (догляду за ними), що залишилися без батьків. «Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, усиновлення або, у разі необхідності, направлення до відповідних установ за доглядом над дітьми. При розгляді варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини та її етнічне походження, релігійну і культурну належність, рідну мову».

Ст.21 Конвенції визначає права дитини при усиновленні в іншій країні: “усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім’ю, яка могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось потрібного догляду в країні походження дитини є неможливим “.

Принциповою у забезпеченні прав дітей на виховання є ст. 29 цього документа. Практично в ній регламентуються для країн-учасниць пріоритети мети суспільного виховання: a) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в найповнішому обсязі; b) виховання поваги до прав людини і основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй; c) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови та цінностей, до національних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної; d) підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок і дружби між усіма народами, етнічними, національними і релігійними групами, а також особами з корінного населення; e) виховання поваги до навколишнього середовища, природи.

Україна та Конвенція ООН про права дитини

  • Україна взяла на себе ряд зобов’язань з покращення добробуту дітей — зокрема, підписавши Конвенцію ООН про права дитини. Ця Конвенція була ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року. Крім того, у 2003 та 2005 роках відповідно український Парламент ратифікував два факультативних протоколи до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії та щодо участі у збройних конфліктах, які з того часу стали частиною національного законодавства.

Періодично, один раз на чотири роки, Україна звітує перед Комітетом ООН з прав дитини про дотримання положень згаданої Конвенції. Охорону дитинства в Україні визначено стратегічним загальнонаціональним пріоритетом. Протягом 2002—2006 рр. державою було здійснено суттєві кроки на шляху до захисту прав дітей, керуючись при цьому принципами першочергової турботи про дітей, пріоритетності прав дитини. Державна політика в Україні у сфері дитинства була протягом зазначених років спрямована на:

  • удосконалення нормативно-правової бази охорони дитинства, в тому числі імплементацію норм міжнародного права до національного законодавства;
  • реформування державної системи влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
  • посилення соціального захисту малозабезпечених сімей з дітьми;
  • розвиток мережі закладів і установ, що працюють в інтересах дітей;
  • посилення міжсекторальної співпраці органів державної влади та посилення їх взаємодії з громадськими організаціями, які опікуються проблемами дитинства;
  • посилення державного контролю і захисту дітей від жорстокого поводження, насильства й експлуатації;
  • боротьбу з ВІЛ/СНІДом.

В Україні підвищилась увага з боку державних органів до соціальних проблем дитинства та захисту прав дітей як на політичному, так і законодавчому рівнях. Уряд України продовжує здійснювати заходи, спрямовані на приведення внутрішнього законодавства й практики у відповідність до принципів і положень Конвенції ООН про права дитини. Загалом в Україні законодавчо визначені та реалізуються на практиці засоби захисту прав дітей. Відповідно до законодавства дитина має право особисто звернутися до органу опіки та піклування, служби у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод ізаконних інтересів (стаття 10 Закону України «Про охорону дитинства»). Крім цього, дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років (стаття 152 Сімейного кодексу України).

середа, 20 квітня 2022 р.

У разі надзвичайної ситуації

 


Людина у надзвичайній ситуації

У сучасному світі, на жаль, йдуть війни, відбуваються стихійні лиха, почастішали терористичні акти й пожежі тощо. Саме для таких надзвичайних ситуацій нам і необхідно виробити правильну лінію поведінки, що допоможе зберегти не лише своє життя, але й фізичне й психічне здоров’я

Наша свідомість створена у такий спосіб, що більшість людей намагаються зупиняти потік негативної інформації. Погодьтеся, нам не властиво уявляти себе в якійсь надзвичайній ситуації, а легше думати: «Зі мною такого ніколи не трапиться, бо не трапиться ніколи». Проте, реальне життя свідчить, що це далеко не завжди так. Існують чинники, під впливом яких наша свідомість розпочинає сприймати певну ситуацію як екстремальну, а саме:

  1. Потрапляння в умови війни, аварій, катастроф.
  2. Загроза стихійного лиха або його настання.
  3. Емоціогенні впливи, що виникають у зв’язку з небезпекою для життя й здоров’я людини (новизна ситуації, її складність, неможливість прийняти рішення в зв’язку з браком інформації).
  4. Великі фізичні перевантаження, викликані надмірними напруженнями сили й витривалості.
  5. Тривале перебування у стані голоду й спраги.
  6. Тривале перебування в некомфортних кліматичних умовах (спека, холод, киснева недостатність).
  7. Вплив різних радіочастот, шумів, вібрацій.

Саме під впливом цих чинників розвивається почуття емоційного й фізичного напруження, нездатність адекватно оцінювати ситуацію й приймати рішення, депресія, паніка, страх, шок. Крім того, негативні чутки, психічні атаки, емоційний вплив на свідомість не тільки не стабілізують ситуацію, але й ускладнюють її.

Тому ступінь виживання в екстремальних умовах прямо залежить від уміння захистити себе й своїх близьких від загрози, що насуваються. Якщо ми хоча б якоюсь мірою знаємо, які дії необхідно вчинити, щоб захистити себе фізично, то навички стабілізувати власний психічний стан майже відсутні.

Чому ж одні особистості відрізняються вмінням не лише самому виживати в екстремальній ситуації, але й організовувати допомогу іншим людям, а дехто одразу ж впадає у стани страху, паніки й шоку, вивести з яких може тільки професіонал? Цьому сприяють певні причини.

МОЖЛИВІСТЬ ЛЮДИНИ ПРОТИСТОЯТИ НЕБЕЗПЕЦІ

Особистість формується під впливом соціального середовища й виховання. Тому показник захищеності людини або її схильності до небезпеки – не стільки вроджена якість, скільки результат її розвитку. Недостатня сформованість індивідуальних якостей особистості (сили волі, сміливості, рішучості), звісно, проявляється в екстремальних ситуаціях.

Значно підвищує вразливість людини до небезпеки емоційна неврівноваженість, нездатність до швидкого розподілу уваги й виокремлення головного об’єкта небезпеки серед великої кількості інших, недостатня витримка й надмірна (завелика чи мізерна) схильність до ризику.

Тому, щоб надавати в екстремальній ситуації першу психологічну допомогу собі й близьким, необхідно не тільки навчитися певним способам управління своєю свідомістю, але й умінню розпізнавати реакції людей на надзвичайну ситуацію й правильно спілкуватися з ними.

РЕАКЦІЯ ЛЮДИНИ НА ЕКСТРЕМАЛЬНУ СИТУАЦІЮ

Залежно від якостей особистості люди схильні проявляти психічні реакції на надзвичайну ситуацію більшою чи меншою мірою. Найбільш відомі реакції на екстремальну ситуацію це: паніка, шок та посттравматичний стресовий розлад.

Паніка – стан жаху, за якого у людини, яка потрапила у надзвичайну ситуацію, різко послаблюється навичка самоконтролю. Основні ознаки панічних нападів – сильний страх і відчуття смерті, що насувається. Людина в такому стані не може сказати, чого саме вона боїться, їй складно сконцентрувати увагу і взяти себе в руки. Часто виникає прискорене серцебиття, пульсація в животі, задишка і пітливість. Людина прагне піти звідти, де її застав напад, і, поглинена думками про свій стан, кидається шукати допомоги. Після нападів, зазвичай, виникає пригнічений стан, може здатися, що тіло стало чужим або якось змінилося.

Основними ознаками паніки, незалежно від її причини, є:

  • прискорене серцебиття і пульс;
  • підвищене потовиділення;
  • тремтіння, тремор;
  • задишка;
  • відчуття задухи;
  • біль у грудях, дискомфорт;
  • нудота;
  • запаморочення, яке може призвести до знепритомнення;
  • дереалізація;
  • деперсоналізація;
  • втрата контролю над собою.

Паніка виникає в масі людей як певний емоційний стан, що є наслідком або дефіциту інформації про яку-небудь незрозумілу новину, що лякає, або надлишку цієї інформації. Неодноразово відсутність уявлення про реальну небезпеку призводила до необдуманих дій таких, як стрибки з вікон верхніх поверхів. У ті моменти це здавалося менш болісним, ніж чекати на допомогу або шукати інший спосіб порятунку.

У стані паніки людина просто не здатна шукати альтернативні рішення й не бачить наслідків уже прийнятих рішень.

Як діяти?

Треба знати, що під час виникнення паніки головне – навчитися зберігати критичність мислення й відновити контроль над своєю поведінкою.

У ситуації загрози не намагайтеся бігти в той бік, куди прямують усі. Часто люди, які починають панічно бігти першими, підсвідомо обирають траєкторію руху найбільш знайомою дорогою. Одразу ж спрацьовує ефект натовпу, коли всі довколишні теж квапляться в той бік. Далеко не завжди саме цей напрямок руху є найбезпечнішим.

Тому намагайтеся максимально відсторонитися від натовпу у випадку, якщо ви не опинилися у середині руху. Зробіть глибокий вдих, зупиніться й роздивіться навсібіч. Визначте найнебезпечніший об’єкт. Намагайтеся прийняти рішення, яке допоможе вам максимально захистити себе. Виконуйте його, навіть якщо більшість рухається у протилежному напрямку.

Шок – важка загальна реакція організму на фізичну або психічну травму, загалом розпочинається з активних дій й поступово переходить до повної пасивності.

Що робити?

Якщо виникла шокова реакція, психологічно захистити самого себе практично неможливо, тому що на початковій стадії людина перебуває у збудженому стані, а потім у неї порушуються контакти із зовнішнім світом. Проте, можна допомогти близьким вам людям, які опинилися у такому стані. Впливати на свідомість людини, яка знаходиться в стані шокової реакції необхідно, надаючи їй чіткі й прості інструкції до дії у стверджувальній інтонації. Одночасно намагайтеся доторкнутися до людини, наприклад погладьте її по голові або плечах, і спрямувати її у найбезпечніше місце.

Інколи людина впадає в стан рухового збудження. У неї виникає безглузда діяльність і мовлення й цілком зникає реакція на оточення. У цій ситуації необхідно просунути руки потерпілому під пахви й ніби зробити захват ззаду, притиснувши його до себе. Після цього говорити до неї спокійним тихим голосом, не ставлячи ніяких запитань, не сперечаючись із нею. Називаючи відчуття людини, наприклад: «тобі хочеться утекти або заховатися», легко направте потерпілого в найбезпечніше місце.

Наступною реакцією організму на шок може бути стан нервового тремтіння. Головне правило під час допомоги – не зупинити, а посилити тремтіння. Треба взяти потерпілого за плечі й потрясти його протягом кількох секунд. Одночасно потрібно розмовляти з людиною, щоб вона не сприйняла це як акт фізичного нападу. В жодному разі не обіймайте людину й не вкривайте її. Якщо це зробити, напруга залишиться всередині й може призвести в подальшому до розвитку захворювання (виразка, гіпертонія). Після розслаблення дайте людині відпочити деякий час, не розпитуючи її й не повертаючи психологічно до екстремальної ситуації.

Посттравматичний стресовий розлад – комплекс реакцій людини на травму або збурення, яке у більшості людей викликає страх, жах й безпорадність. До нього можна віднести певну поведінку людини, що виникає через місяць-півроку після подій, що викликали травму. Людина ніби переживає цю подію знову й знову й не може жити звичним життям.

Ознаки посттравматичного стресового розладу

  1. Людина намагається уникати ситуацій, що могли б хоча б віддалено нагадувати трагедію, яку вона пережила.
  2. Будь-які художні, документальні фільми або сюжети новин, де проглядається схожа ситуація, викликають ті ж самі відчуття, що й реальна трагедія: людина починає часто дихати, вкривається потом, у неї починається невтримний плач або трясіння тіла.
  3. У людини, яка пережила трагедію, погіршився сон, вона погано концентрує увагу, стала роздратована й гарячкувата.

Що робити?

Якщо помітили в себе або своїх близьких ознаки посттравматичного стресового розладу, за якого людина позбавляється можливості продуктивно жити й працювати, знову й знову повертаючись у пройдену ситуацію, надайте їй емоційної підтримки. Поясніть, що ви розумієте її почуття й стан і готові спілкуватися з нею стільки, скільки буде потрібно. Однак, пам’ятайте, що основним методом лікування цього розладу є психотерапія, а допоміжним – медикаментозна терапія. В обох випадках вам або вашим близьким доведеться звертатися до спеціалістів. Знайте, що чим раніше ви це зробите, тим швидше знову повернетеся до повноцінного життя.

Пам’ятайте, що оптимісти, які сприймають навколишній світ позитивно, а також люди, які мають стійку психіку, сильну волю й навички самоконтролю, виживають в екстремальних ситуаціях частіше й виходять із посттравматичних станів набагато швидше. Працюйте над собою, розвивайтеся, вивчайте особливості своєї особистості, визначте свої «слабкі місця» й виробляйте тактику власної поведінки. Тому що саме психологічні резерви людини найчастіше є вирішальними для виживання в більшості екстремальних ситуацій.

четвер, 7 квітня 2022 р.